Главная » Отзывы » Сванетия

Отчет о первом походе по Грузии 01-09.07.2013 "Сванетия" (Вадим Савчук, Хмельницкий)

СВАНЕТІЯ. Замітки подорожуючого

(Отчет о походе по Грузии 01-09.07.2013 "Сванетия")

Поки рюкзак не розпакований, а фотографії ще не стали телепортом в минуле, і є звичним відображенням вчорашнього дня, здмухую пил з клавіатури щоб описати похід в Сванетію -  землю вічних гір, гордих непокорених і самодостатніх людей, колоритного і водночас суворого життя, і, звісно ж, тисячі... ну ви в курсі). На цьому лірика закінчується і починається активна фаза))

Хоча, не зразу. В перший день після прильоту в Кутаїсі і зустрічі всіх учасників походу оглядаємо печеру Сатаплія з відбитками слідів динозаврів в каменях, насолоджуємось гірськими краєвидами зі скляної оглядової площадки. Ночуєм в селі Латалі в будинку Анастасії, де для нас влаштовують фольклорний вечір. Під традиційні пісні пробуємо страви сванської кухні, берем участь в майстер-класі з національних танців). Звісно ж, не обійшлось без тамади, тостів і баранячого рогу.

На наступний день після занурення в грузинську культуру намагаємось зробити теж саме з її природою) Вона зустрічає нас величчю гір, неповторністю лісів, самобутністю високогірних сіл, ну і  післяобіднім затяжним дощем)). Наш місцевий провідник (і альпінст в одній особі) Георгій постійно підбадьорює нас своїм: "Чкара!"- тобто, з грузинської: « Якщо ви не проти, давайте трохи пришвидшимось!»))

Ввечері звучить довгожданна команда: «Миски на базу!», поїдаємо чесно відпрацьовану) кашу з тушонкою, яку нам готує інструктор Костя (а.к.а. Кот 18). Ночуємо в цирку з якого через хмари спостерігаємо як народжуються гірські потоки. Розуміючи, що все вже відкрито до нас (але так хотілось би відчути себе Колумбом чи  Амундсеном ©)), і користуючись тим, що не знаємо точної назви місця, нарікаємо його Стоянкою Шести Водоспадів. Незважаючи на дощ засинаємо задоволені) 

Вранці інструктор Андрій трубить збір, виходимо. Тут і починається вищезгадана активна фаза)) Переходимо вбрід чотири стрімких гірських річки, рухаємось пересічною місцевістю, кам’янистими схилами цих же рік, після чого нас чекає різкий набір висоти через старий ліс.

Після кількагодинного  крутого підйому чомусь починаю проникатись девізом якогось спецпідрозділу:"Єдиний легкий день був вчора!" ))) Бодрять) повалені товсті стовбури дерев, які постійно треба перелазити, при цьому радує), що в рюкзаку є тушонки і крупи (і ще якісь додаткові кілограми) ))

Ліс на схилі нагадує декорації фільму про юрський період: зарості папороті, звисаючий з гілок мох, повалені столітні дерева. Не вистачає лише картинно позіхаючих птеродактилів, пронизливо «пищучої»)  перед самим обличчям ящірки (яка до останнього вдавала з себе  місцевого  лопуха) і мілких куркоподібних) динозаврів, що раптово з’являються з кущів і табуном проносяться повз глядача. 

Апофеозом підйому стає балаган – дерев’яна кошара, яка служить прихистком місцевим пастухам на верхів’ї, там готуємо вечерю на вогні і сушимо речі. Сон бере швидко).

Як виявилось вранці, йти в сухій одежі і взутті набагато комфортніше). Підіймаємось вище, підходимо до ще одного балагану в районі перевалу Лал Чаш (якщо я правильно зрозумів пастуха), залишаєм рюкзаки і налегку йдем оглядати стару кам’яну церкву на пагорбі.  Мені завжди подобались споруди в важкодоступних місцях, ще й сам факт того, що людям (особливо літнім) щоб піднятись до місця богослужіння, треба подолати неабиякий шлях, здається дуже символічним. Спілкуємось з місцевим пастухом, який виявляється росіянином.

Постійно супроводжуючі нас сліди життєдіяльності місцевих корів, (які зустрічаються ледь не на будь якій висоті), зводять нанівець нашу радість першопроходців (блін, все вже пройдено до нас, ...навіть коровами)). По-доброму заздрим бикам, спостерігаючи їх на сусідній вершині в бінокль пастуха, розумієм, що вони можуть дати фору багатьом трекерам, хайкерам, можливо, деяким альпіністам))).

Толік (пастух) розказує, що скоро на пасовищі буде якесь свято (не запам’ятав назви, щось типу свята урожаю): жителі навколишніх сіл виходять з продуктами і чачею на полонину, ріжуть бика, далі все це супроводжується дегустацією всього вищезгаданого, піснями, танцями, стрільбою, і всіма витікаючими з цього наслідками, підсиленими специфікою місцевого колориту. Уявляєм як це все могло б виглядати і жалкуючи, що не зможемо приєднатися йдемо далі. Ночуємо в живописному місці під деревом, недалеко від залишків чотирьох сванських башт, з видом на вершину Ушби, яка час від часу дозволяє розгледіти себе крізь хмари. Ніч особливо ясна, небо в зірках, галявина - в світлячках)

Лісові стежки і гірські дороги приводять нас до села Елі. Допомагаємо всією групою витягти Газ-66, який застряг на схилі гори (яка по сумісництву є ще й городом) відважно загнаний туди гарячим водієм). Вражає неординарність і простота конструкції -  пластикова каністра позад кабіни слугує заміною бензобаку, яку водій час від часу збовтував, таким чином покращуючи ходові властивості авто). Така собі «тачка на прокачку» по-сванськи)) 

Люди дуже гостинні: при зарядці акумулятора в сім’ї Олега Самсіані мене встигають пригостити вдома смачним чаєм, а на подвір’ї - чачею).

Ночуємо над селом, з видом на навколишні гори. Краса неймовірна, хоча підозрюю, що життя тут далеко не романтичне - віддаленість від цивілізації (відсутність лікаря, магазину, автолавка раз в тиждень - в разі сприятливої погоди), суворі зими, обвали на дорогах - місцевим жителям, як і в давнину, треба покладатись на себе.

Взагалі, село і його побут в чомусь нагадують середньовіччя - кам’яні будинки, древні башти, самозаготовка каменю і лісу для будівництва, воли як засіб обробки городу і доставки того ж лісу, контрасту додають лише тарілки антен і ноутбук на столі - як символ невідворотного (а заодно володіючого властивістю розчиняти в собі автентичність) "завтра".

Снідаємо, спостерігаючи як вранішнє сонце з’являється з-за гір,освітлює спочатку верхи башт, поступово заповнює долину, і зрештою, місцеву церкву яка стоїть окремо на пагорбі. Насолоджуємось живописними краєвидами, йдемо далі. Після перших активних днів наступні здаються нам розважальною прогулянкою )).       

За день проходимо кілька сіл, в яких, як і у всій Сванетії, практично кожен будинок має свою башту. Самі свани завойовницьких війн не вели, але й владу над собою не визнавали.  В давнину така башта була персональним сімейним сховищем від нападників (за деякими версіями від кровної помсти). Була ще версія провідника (якщо ми правильно порозумілись), що в башту насильно закривали дівчину, яка не хотіла виходити заміж/або ж не знаходилось претендентів на її руку та серце?. Суть даного атракціону, якщо такий і мав місце, досить таки туманна, враховуючи і без того нелегке гірське життя, та й навряд чи могло якось підвищити шанси сванської Рапунцель)

Зупиняємось в селі Іпарі, розбиваємо намети на подвір’ї  тьоті нашого провідника Георгія. В тісному, я б сказав, сімейному), колі святкуємо день народження Наді, для нас спеціально приготовані хачапурі  і ще якийсь смачний пиріг. Ночуємо під охороною цілого поліцейського відділку), який знаходиться по сусідству.

Виходимо рано, нас чекають 23 км шляху, зате по автомобільній дорозі та й рюкзаки вже не ті, що були спочатку). З поступовим набором висоти піднімаємось серпантином вгору, минаємо церкву ХI ст. на пагорбі (сванською Ламарія). Привал за привалом приводять нас до Ушгулі -  друге з найвисокогірніших поселень Європи (2200 м).

Їмо смачні кубдарі і хачапурі в магазині, відвідуємо місцеву башту-музей з древніми експонатами зібраними жителями села. На щастя в нашій групі є працівник Національного художнього музею - Свєта, яка проводить нам безкоштовну екскурсію)

Ввечері прогулюємось вузькими старими вуличками Ушгулі,  де якось дивно сплетені каменем башти, покинуті хати з пустими вікнами, стара церква, руїни, будинки де живуть люди.  Місцями пройти практично неможливо через постійний вигул худоби.

…Після заходу все це зливається в одну кам’яну масу над якою видніються лише башти -  безпристрасні свідки минулих подій -  боїв і нестримних гулянь, радості, сімейних чвар і, можливо, порятунку від них, та іншого чого ми ніколи не дізнаємось, та й вони, звісно ж , мовчатимуть). Мабуть так, під їхнє ж мовчання і мимолітно-байдужі погляди людей, змінюються  і відходять в небуття цілі епохи... Після цих думок вирішую, що вина вже досить, залишаєм місцевий бар, йдем спати).

По дорозі в табір, зустрічаєм  десятки очей, які світяться в темноті – чомусь частина корів спить на вулиці, свині мостяться в залишках башт. Ці ж корови приклали всіх зусиль щоб вкрай  ускладнити підхід до табору, а вночі ще й приходили в гості,  продегустувавши  чай і пачку солі.

Поснідавши йдем на льодовик біля підніжжя перевалу Шхара за яким вже Кабардино-Балкарія. По дорозі п’ємо Нарзан прямо з джерела. Це ж роблять місцеві корови (ось де треба знімати рекламу йогуртів))

В горах починаєш якось по-новому усвідомлювати очевидні речі. Їх велич вражає і захоплює, на фоні гір відчуваєш себе піщинкою, розумієш, що вони були до тебе і ще будуть стільки ж після, хоча, можливо, вони й існують для цього моменту - твоєї появи тут.  Думки про тлінність буття (очевидно впливаючи на інстинкт самозбереження) викликають неабиякий апетит, на щастя скоро перекус).

З Ушгулі в маршрутці нас везе Зураб, їдемо серпантином. Через бокове вікно помічаю, що враховуючи специфіку рельєфу, їдем досить таки швидко, і я, здається, задоволений, що не сиджу на передньому сидінні і не доводиться тиснути неіснуючі педалі) на місці пасажира. Грає запальна грузинська музика, але згадується чомусь "Прощание с горами" Висоцького.  По дорозі відвідуємо Местію

…Для чого люди йдуть в гори? -  звільнитись від буденності?, зробити паузу в житті? (чи навпаки оживити його плин новими емоціями?),  відчути велич простору..? – напевне  кожен відчуває щось своє, але є ДЕЩО, що можливо не піддається опису, ЩОСЬ, що було закладено в нас з самого початку, але, можливо, було забуте нами з часом), почуття яке з’являється лише в горах і зникає коли ми покидаємо їх...

Розїзджаємось по домах, прощаємось як старі друзі, в надії зустрітись знов. Додому ми повезем спогади. Ці спогади будуть жити в нас, спочатку яскраві і неповторні, хвилювати уяву, надихати, поступово  розчинятись в  буденності, тліти,  доки від них не залишаться лише жарини...  з яких обов’язково  розгориться  новий  вогонь -  вогонь жаги пригод і нових вражень.